пʼятниця, 29 серпня 2014 р.

Жди меня

  Тут все пишут про радостный конец лета и палитру осени.
   Не могу уже это выносить. ХОЧЕТСЯ ВЗЯТЬ ЭТИХ ЧОКНУТЫХ, АПОЛИТИЧНЫХ , ВОСТОРЖЕННЫХ КЛУШ ЗА ШКИРКИ И ДОЛБАНУТЬ ЛБАМИ . У них убивают сыновей и мужей, как собак зарывают бульдозерами в НАШУ УКРАИНСКУЮ землю , а они все про лютики и яблочки.
   А у нас вот такая осень

 Вернитесь живыми , пожалуйста!!!

 Слава Украине!

субота, 23 серпня 2014 р.

Янголи

Приводом для написання цього віршу став сюжет ТСН про молоду жінку, в якої народився син через добу після загибелі її чоловіка в зоні АТО.

" ... На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.
Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»

Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити господь благословив,
Я маю народитись… ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)

А той боєць «Галина» повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля.
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він , ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, І пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово: вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім…сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»

Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім..постріл в спину.. і запах полину….

Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.

Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!

Автор: Людмила Лєгостаєва

Переддень Дня Незалежності

      Сьогодні День Українського Прапора , завтра День Незалежності. Двадцять третій День Незалежності.

   Я пам'ятаю всі ці двадцять три роки. З якими почуттями ми святкували в ці роки ?
 В перші роки була радість від того, що ми змогли відділитися від Радянського Союзу , але це була якась ритуальна радість - ну є у нас незалежність і дуже добре. Ні хто на цю нашу незалежність не зазіхав.  Ми були миролюбні , пацифічні і відкиті до всіх.  Всіх любили , в гості приймали , ні зким воювати не збирались.  Ми були настільки розслаблені і навіть недбалі , що незгледілись як за спиною виріс лютий ворог.
   А сьогодні такий вир почуттів переповнює мене , що дуже важко дати їм лад.
   По-перше це невимовний біль і сум за тими молодими і не дуже молодими чоловіками , що гинуть зараз на фронті. Я ніколи не була сентиментальною і дуже рідко дозволяла собі плакати в навіть найтяжчі дні мого осбистого життя. А зараз я не можу стримати сліз від нескінченної череди трун накритих державними прапорами. Ми вже маємо не тільки Небесну Сотню, але й напевно Небесний полк. Колись ми згадаємо всі їхні імена. На їх честь будуть називати шклои та вуліці.  Але зараз , дивлячісь на невтішні сльози матерів та дружин , на сиріт війни , кількість яких зростає невпинно , в мене постає тільки одне питання " За що?!!"
  А коли починаєшь собі відповідати  на це питання з'являється інше не менш сильне відчуття - це лють , навіть не так , а от так ЛЮТЬ. Злість і лють за те , що країна , якій ми довіряли і вважали дружньою так підступно і підло нас зрадила. В житті пробачити можна все - дурість, жадібність, недолугість , але ЗРАДУ пробачити неможливо. Своєю віроломною зрадою Россія зробила нас ворогами на довгі роки.
   Зараз вже кожній здравомислячій людині зрозуміло , що Россія - це країна брехні , агрессії і шовінізма, що ця країна ненавидить всіх хто живе поряд, це країна , яка намагається в двадцять першому сторіччі навязати світу правила середньовіччя, це країна яка не визнає ні яких законів і правил , крім придуманих ними. Я не знаю як ми далі будем поряд з ними жити.
      Можливо я дуже "кровожерлива" ,але мені дуже хочеться , як казав герой Леоніда Бикова у фільмі "В бій ідуть одні  старики.." , сказати -"руїнами Россії задоволена".  Я маю наувазі не фізичні руїни , а державні руїни. За ту кількість зла , що заподіяла Россія тільки за останні 20 років її необхідно зруйнувати, як країну , заборонити мати армію, і поставити під контроль світової спільноти , як зробили з Германією і Японією після другої світової.
   Але найбільше почуття , яке мене переповнює сьогодні - це ГОРДІСТЬ за наш народ , який зміг сплотитись настільки ,що  ступінь самоорганізації доходить до рівня мурашника або вулика, який захищає свою НЕЗАЛЕЖНІСТЬ і ні кому вже і ніколи ,я в цьому впевнена, не дозволить плюндрувати свою ВОЛЮ і ЗЕМЛЮ.

    Зі святом всіх Вас , мої любі!  СЛАВА УКРАЇНІ!

 

середа, 13 серпня 2014 р.